Подорож до Чилі — маршрут та деталі

Image for post
Image for post

Нещодавно я повернувся із найбільш дальньої подорожі у моєму житті, цього разу мене занесло практично на протилежний бік земної кулі — до Чилі. І в мене вже стільки разів просили розказати про деталі подорожі, що я мабуть саме з цього і почну. Тому у цьому дописі буде про маршрут, основні точки, способи пересування та всякі підводні камені. Забігаючи наперед, скажу, що поїздка вийшла дуже насиченою, пізнавальною і відчутно відкалібрувала внутрішнє відчуття “що таке добре, а що таке погано”, сформоване поїздками переважно до благополучних європейських країн.

2. Якщо раптом хтось не в курсі, то Чилі це така супердовга країна на протилежному від нас боці Південної Америки. В нас (і у світі загалом) вона відома в першу чергу завдяки своєму вину, яке продається у кожному супермаркеті та диктатору Аугусто Піночету, який у 1973 році очолив військовий переворот та скинув президента-соціаліста Сальвадора Альєнде, після чого твердою рукою та масовими розстрілами привів свою країну до ринкової економіки. Період правління Піночета лишив у спогадах чилійців важкий слід і наше МЗС у своїх рекомендаціях щодо Чилі радить не заводити з місцевими мешканцями розмов на цю тему.
Втім факт є фактом — зараз Чилі вважається найзаможнішою, найрозвиненішою та найбезпечнішою країною Латинської Америки. Її ВВП на душу населення становить близько 15 тис. доларів (в Україні — 3600, у Польщі — 14,9 тис.) і мало який українець після третьої чарки самогону не зітхає з сумом “Ех, нам би такого Піночета, тоді б і порядок був…”

Image for post
Image for post

3. Осягнути масштаб цієї країни нам допоможе прекрасний сайт thetruesize.com. Загальна довжина чилійської території становить 4300 км (ширина при цьому коливається в межах 100–200 км) і якщо накласти її на більш звичну нам Європу, вона розтягнеться від Португалії аж до східного кордону України. Або ж від півночі Швеції до північного узбережжя Африки, якщо лишити її вертикальною.

4. Так що територія Чилі настільки велика та різноманітна, що аби познайомитися з кожним її регіоном, потрібно, мабуть, кілька місяців. Ми же за два тижні встигли побувати у столиці Сантьяго та його околицях, пустелі Атакама, національному парку Торрес дель Пайне та у чилійській Патагонії, аргентинському місті Ель Калафат з льодовиком Періто Морено і наостанок заїхали до узбережжя Тихого океану — у портовий Вальпараісо та головний курорт всія Чилі — місто Вінья дель Мар. Ще дуже хотілося потрапити в район міста Пуерто-Монтт, де також офігенно красива природа, але на це вже не вистачило часу.

Image for post
Image for post

5. А тепер переходимо ближче до самої подорожі. З Європи (переважно Іспанії) до чилійського Сантьяго літають різні перевізники. Ми скористалися послугами авіакомпанії Level, яка є спільним дочірнім проектом іспанської Іберії та British Airways і є таким собі далекобійним лоукостом. Крім Чилі Левел літає також у деякі інші міста Латинської Америки, США та Канаду. В них регулярно трапляються всякі акції та розпродажі і на одну з таких пощастило натрапити і мені з друзями. Як результат — квитки, куплені майже за рік до вильоту обійшлися у 350 євро в обидві сторони. Зазвичай ціни квитків на цей напрямок крутяться десь в районі 1000 євро. До речі, прямо зараз на лютий наступного року також можна купити квитки до 400 євро.
На тому, як добратися до Барселони я не буду дуже зупинятися. Єдина порада — краще не відкладати їхню купівлю на останній момент, інакше цей відносно короткий переліт може по ціні наблизитися до трансатлантичного. Ми летіли зі Львова з пересадкою у Берліні за день до вильоту.

Image for post
Image for post

6. Рейс з Барселони вилітав о 9-й ранку з першого терміналу аеропорту Ель-Прат і тривав 15 годин. Посадка у Сантьяго близько 20-ї години за місцевим часом. Раніше я ніколи не літав на такі відстані і все пройшло значно легше, ніж я очікував — подивився кілька фільмів на моніторі у підголівнику, сходив у туалет, помилувався пейзажами за вікном — і все.
Перед польотом я перечитав купу відгуків про цю авіакомпанію і багато де люди жалілися, що обов’язково треба запасатися їжею, бо літакова їжа коштує захмарних грошей і за час польоту можна розоритися. Начитавшись таких відгуків, ми вирішили накупити провіанту, але в результаті виявилося, що потреби у цьому не було — на борту таки годували, причому ситно і смачно. Раз відразу після набору висоти, і ще раз — за кілька годин до посадки. Сендвічі, кава, рис з м’ясним рагу та салатом, йогурти — на куплену заздалегідь їжу сил вже не вистачило і більшу її частину довелося викинути у аеропорту Сантьяго відразу після висадки.

Image for post
Image for post

7. Чому ми викидали цілком нормальні продукти? Справа у тому, що у Чилі діє особливий фітосанітарний режим і туди заборонено ввозити будь-які продукти рослинного чи тваринного походження. Сільське господарство є тут одним з головних джерел прибутку і свого часу Чилі була єдиною країною світу, де завдяки захисту Анд та океану вціліли ті сорти винограду, які у Європі знищила навала шкідників. Тепер чилійці дуже бояться, щоби хтось випадково не привіз їм якихось букашок, тому не можна провозити ні яблучка, ні бутерброда з ковбасою. Ще на борту літака всім пасажирам роздали анкети, де треба було написати, хто ти, нафіга прешся до Чилі та окремо розписатися, що не ввозиш нічого забороненого. Якщо після цього щось знайдуть — є ризик отримати штраф.
І краще не розраховувати, що пронесе — на виході з аеропорта, вже після паспортного контролю речі всіх новоприбулих з-за кордону пропускали через рентгенівський сканер, такий самий, як перед посадкою і декого після цього просили відкривати сумки та щось викидати.

Image for post
Image for post

8. Першим ділом ще у аеропорту купуємо місцеву сім-карту з 3 ГБ інтернету, яка обійшлася у 22 тис. песо (приблизно 690 грн.).

Добратися з аеропорту до міста можна кількома основними способами — автобусом, таксі чи орендувати машину і їхати вже на ній. Ми їхали автобусом і вже тут почалося наше знайомство з місцевою специфікою. Злагоджена система громадського транспорту та зручне сполучення? Ні-ні, не цього разу:) Міський громадський транспорт до аеропорту Сантьяго не ходить взагалі, замість цього працюють два приватних перевізника — Turbus та Centropuerto, причому кожен продає квитки з власної будки. Квиток на обидва автобуси коштує 1900 чилійських песо (приблизно 60 грн.). Біло-зелені автобуси Турбуса двоповерхові і досить пристойні, але синьоавтобусний Centropuerto бере своє за рахунок меншого інтервалу між рейсами та нахабних зазивал, які мало не за руку підтягують до своєї будки розгублених туристів, які щойно вийшли з аеропорту та ще не зрозуміли що до чого. Першого разу ми потрапили до Сентропуертівського автобуса і це був втомлений життям корч з порваною обивкою сидінь та тіснуватим салоном на вантажному шасі — типу наших Еталонів, тільки більший. Всі ці автобуси не їдуть у центр міста, але з них можна пересісти на метро і вже на ньому доїхати куди треба.

Image for post
Image for post

9. Про офіційні чилійські таксі нічого сказати не можу, а от Убер там веселий. Офіційно він заборонений, тому працює підпільно і водії змушують пасажирів заповнювати фейкові анкети — якщо раптом шо, то я не убер, а готельна розвозка. Ще вони можуть відмовитися їхати, якщо оплата карткою.

Image for post
Image for post

10. На рахунок мови — якщо маєте час і натхнення, то перед поїздкою до Чилі бажано хоча би трохи підівчити іспанську. Навіть якісь основні слова та звороти будуть дуже корисними. Особливо числівники. Час від часу таки трапляються люди зі знанням англійської, але їх на око десь 15–20% і скоріш за все це будуть випадкові перехожі, а не касирка у метро чи на автостанції. Причому у ситуації, коли співрозмовник погано говорить іспанською (але старається), дуже мало хто намагається говорити чіткіше та повільніше — переважно всі продовжують тараторити на стандартній швидкості.

Image for post
Image for post

11. До слова про метро — воно у Сантьяго швидке та сучасне, мережа досить велика, а потяги їздять на гумових колесах, як у Парижі. Одна поїздка коштує трохи більше одного доллара, а щоби пікати на турнікетах, спочатку треба купити пластикову картку і поповнювати рахунок на ній (схожу систему раніше зустрічав у Стокгольмі)

Image for post
Image for post

12. Про саме Сантьяго я ще планую розказати детальніше, поки скажу лише, це здоровенний мегаполіс, де живе близько 8 млн. мешканців і це майже половина всього населення країни.

Image for post
Image for post

13. Головний урок, який Сантьяго дає чи не з перших хвилин — не варто аж надто розслаблятися та покладатися на порядність оточуючих. Схоже, що місцеві продавці та офіціанти живуть за принципом “не намахаєш — не проживеш” та намагаються витиснути з кожної ситуації максимум, ніби перевіряючи — пройде чи ні. Вписати у рахунок дорожчу страву, ніж була по факту; забути принести страву, але не забути вписати її у рахунок; нацикати на терміналі більшу суму, ніж треба; не додати решти — ось лише деякі з можливих варіантів. Якщо клієнт раптом помічає підвох, то відразу ж — “ой, вибачте, я помилився, зараз все виправлю”. Така фігня вилазила надто часто, щоби бути випадковістю і помилки чомусь завжди були не на користь клієнта. Додайте до цього і без того кусючі ціни та 10% чайових, які відразу вписуються у чек і вийде, що значно приємніше та вигідніше буде знімати житло з кухнею, та готувати самому з продуктів з супермаркету — там ціни цілком нормальні.

Цікаво, що у Атакамі таких випадків вже було значно менше, а у Патагонії чогось подібного не було взагалі.

Image for post
Image for post

14. У плані їжі та кухні чилійці не вразили чимось особливим — тут переважно харчуються всякими бургерами та сендвічами і страшенно полюбляють картоплю-фрі, яку додають навіть до рису. Овочів чомусь їдять дуже мало (при тому, що у магазинах їх повно). Єдине, що було справді класним — лососеві стейки у Патагонії. Будете у Пуерто-Наталесі — обов’язково заходьте ось сюди.

Image for post
Image for post

15. За один долар США під час нашої поїздки давали 800 чилійських песо, так що подорож до Чилі це прекрасна можливість на якийсь час стати мілліонером. Щоправда не доларовим.

Image for post
Image for post

16. Залізниці у Чилі практично немає і найоптимальнишим способом пересування між великими містами є літак. На щастя тут із цим проблем немає — всередині країни літають лоукости з новенькими Аеробусами та Боінгами ( Sky Airlines та JetSmart), а у кожному місті, куди ми прилітали, нас зустрічав сучасний аеропорт. Чилійці явно звиклі до польотів і пакуються на борт без зайвого поспіху, але впевнено та організовано.
До речі, чилійський контроль безпеки на внутрішніх рейсах найхалявніший з тих, які я бачив. Ніхто не витягує косметику та не цікавиться електронікою. Всі просто кладуть закриті рюкзаки та куртки на стрічку сканера і відразу забирають з іншої сторони. Я взагалі жодного разу не бачив, щоби когось змушували щось витягувати та якось додатково перевіряли.

Image for post
Image for post

17. Цікаво, що у плані багажу та посадки чилійські лоукости є куди ліберальнішими, ніж європейські. Наприклад, той розмір ручної поклажі, за який у Раянейрі чи Візейрі треба доплачувати, тут є стандартним. Та і самого поняття “пріоріті” не зустрілося — пасажирів при посадці не ділять на класи, а просто запускають спочатку тих, хто летить у хвості, а вже потім заходить перша половина. При цьому весь процес посадки від початку до кінця проводить та сама команда — ваша майбутня стюардеса спочатку реєструє вас на стійці авіакомпанії, потім перевіряє квиток на гейті, після чого летить з вами до пункту призначення.

Image for post
Image for post

18. Дорога до пустелі Атакама пролягає через аеропорт міста Калама, парковка якого наполовину заставлена червоними пікапами, які здають у оренду для покатеньок пустелею. Всі вони обладнані спеціальними мигалками, супутниковими раціями та джипіес трекерами, щоби вас в разі чого можна було знайти.
Поряд із Каламою, до речі, знаходиться найбільший у світі відкритий кар’єр із видобутку міді, куди можна записатися на екскурсію, якщо робити це заздалегідь, а не у останній момент, як дехто :)

Image for post
Image for post

19. Тепер нам потрібно добратися із аеропорта у містечко Сан-Педро — базову точку для всіх, хто хоче побачити пустелю. Сполучення між Каламою і Сан-Педро ніби є, а ніби і нема. Якщо ви чекаєте побачити автобусну зупинку та розклад руху, то будете розчаровані. Натомість всередині аеропорта є цілий ряд віконечок, де різні перевізники продають свої квитки. За доброю чилійською традицією — кожен окремо. Чим вони відрізняються одне від одного, коли і на чому возять пасажирів — абсолютно не зрозуміло, англійською не говорить практично ніхто. Врешті ми купили квитки у віконечку перевізника Licancabur за 10 тис. песо з людини (трохи більше за 300 грн.) та пішли шукати автобус. Пішли та не знайшли — ніде не було жодних знаків чи ще чогось схожого на автобусну зупинку. Вернулися до віконечка, пожестикулювали з представницею компанії, після чого вона мало не за руку відвела нас та ще кількох людей на парковку, де серед легковушок стояв чорний мікроавтобус без жодних опізнавальних знаків. Як виявилося, після купівлі квитка потрібно було ще заповнити анкету та написати місце свого проживання у Сан-Педро, але про це при першому заході нам чомусь не сказали.

Image for post
Image for post

20. Дорога до Сан-Педро переважно пряма як стріла і при цьому у якийсь момент перевалює висотну відмітку понад 3000 метрів над рівнем моря. При наборі висоти відчувається, як невидимий обруч ніби стискає голову. Їхати з аеропорта Калами трохи менше двох годин. В кінці приємним сюрпризом стало те, що водій буса відвіз кожного пасажира буквально під двері їхнього житла. Так само прямо з готелю вони забирали і на зворотньому шляху — дуже зручно.

Image for post
Image for post

21. Саме містечко Сан-Педро знаходиться на висоті 2400 над рівнем моря та нагадує великий гаражний кооператив. Але саме звідси найзручніше їздити на всі головні атракції пустелі Атакама і саме тут продають тури туди. Хотів написати “різноманітні”, але ні — у всіх місцевих турагенціях продають кілька однакових наборів, які завжди стартують у той самий, часто не надто зручний час. Мені здалося, що клієнтів всіх цих турагенцій в результаті повезе один і той же автобус. До речі, тур на деякі особливо високі точки типу гейзерів Ель Татіо, вам не продадуть, якщо ви приїхали лише вчора, бо без акліматизації у вас буде великий ризик отримати гірську хворобу.

Image for post
Image for post

22. Щоби максимально вільно почувати себе у плані вибору точок та часу, краще орендувати авто і їздити на ньому. Нашою першою точкою стали лагуни Місканті та Мінікес. Ці солоні високогірні озера знаходяться на висоті 4300 метрів і тут вже конкретно відчувається стискання голови та нестача кисню у повітрі, через що хочеться дихати частіше та глибше.

Image for post
Image for post

23. В’їзд до лагун коштує по 3000 песо з людини (приблизно 94 грн.)

Image for post
Image for post

24. Пейзажі довкола величні та суворі, але трохи розчаровує, що дивитися на лагуни можна лише з двохсотметрової відстані — виходити за межі позначених камінням стежок заборонено. Ну і незрозуміло, що заважало зробити ці стежки ширшими — місця довкола ніби не бракує.

Image for post
Image for post

25. До речі, так виглядають деякі “автобуси”, якими тут возять організовані групи.

Image for post
Image for post

26. А так виглядатиме ваша машина після їзди тутешніми грунтовками.

Image for post
Image for post

27. Наступна точка — Веселкова долина ( Valle del Arcoiris) з різнокольоровими скелями. Виглядає цікаво, але після перефотошплених фоток, які висять всюди у інтернеті вживу вони здалися якимись блідуватими.

Image for post
Image for post

28. Схоже, що у Чилі не заведено прибирати розбиті у ДТП машини — їх просто відтягують трохи в сторону і так лишають німим нагадуванням.

Image for post
Image for post

29. Як виявилося, досить багато тут можна побачити і без машини. Буквально за годину з Сан-Педро можна дотопати на верхівку комплексу Pukará de Quitor, звідки відкривається вид на околиці та руїни старовинного індіанського поселення. Вхідний квиток тут також обійдеться в 3000 песо — це схоже якась стандартна такса для подібних місць.

Image for post
Image for post

30. Важливо — не забудьте намазатися сонцезахисним кремом, інакше згорите так, як ще ніколи не згоряли.

Image for post
Image for post

31. Якою би цікавою та незвичною для ока не була Атакама, милуватися тисячею відтінків піску мешканцю середньої смуги психологічно трохи важкувато — бракує зелені. Тому далі на нас чекала Патагонія, а атакамське небо на прощання влаштувало ідилічний захід сонця (взагалі-то такі там практично щодня)

Image for post
Image for post

32. Переліт був нічним та пересадковим — спочатку 2 години з Калами до Сантьяго, три години очікування і далі ще три години польоту до Пунта-Аренаса, де знаходиться головний аеропорт чилійської Патагонії. Дуже зручно, що у Сантьяго ти з літака потрапляєш у транзитну зону і відразу без перевірки речей можеш йти на свій наступний рейс.

Image for post
Image for post

33. Нашою метою у Патагонії був національний парк Торрес дель Пайне і щоби потрапити туди, потрібно було спочатку із аеропорту дістатися до міста Пуерто-Наталес і тут вийшла заминка. На відміну від Атаками, тут вже курсують повноцінні туристичні автобуси перевізників Bus-Sur та Buses Fernandez. Але автобусних кас у аеропорту не виявилося — купити квиток можна було або у водія, або через інтернет на сайті перевізника і лише через PayPal.

На зупинці під аеропортом панував хаос. Всі автобуси приїжджали у аеропорт вже повними. Як виявилося, вони стартують з міста Пунта-Аренас і у аеропорту мають лише проміжну зупинку. Натовп людей на зупинці хаотично намагався порішати з водіями, а ті з видом королів рандомно комусь відмовляли — “айм фуль” — а потім відразу несподівано брали інших безквиткових пасажирів. Після кількох невдалих спроб довелося таки купувати квитки через інтернет (7500 песо/235 грн.). Так що головна порада тут — у жодному разі не розраховуйте купити квиток на місці та беріть його заздалегідь. Це зекономить вам час та нерви.

Після всього цього потішило, що самі автобуси сучасні та комфортабельні — зі зручними кріслами, кондиціонером, туалетом та можливістю підзарядити телефон.

Image for post
Image for post

34. Місто Пуерто-Наталес загалом виглядає якось так. Тут вже значно симпатичніші будиночки та повно різноманітних старезних хвойних дерев на вулицях.

Image for post
Image for post

35. Ще тут є набережна з прекрасним видом на протоку та без жодного дерева, через що комфортність простору вийшла приблизно на рівні розпеченої сковорідки.

Image for post
Image for post

36. Наступного дня встаємо рано вранці та йдемо на автобус, який відвезе нас до національного парку Торрес дель Пайне, який занесений до списку світової спадщини ЮНЕСКО, як пам’ятка природи. Тут також ходять великі туристичні автобуси і квиток з Пуерто-Наталеса до станції Пудето, яка знаходиться вже всередині парку, коштує 8 тис. песо у одну сторону (близько 250 грн.). Їхати трохи менше трьох годин.

Image for post
Image for post

37. В дорогу нас проводжає яскрава веселка на все небо.

Image for post
Image for post

38. Парк Торрес дель Пайне є однією з найголовніших чилійських природних атракцій і щороку сюди з усього світу приїжджають понад 250 тис. туристів. Вхідний квиток, який діє три дні, коштує 25 тис. песо (майже 800 грн.).

Image for post
Image for post

39. До речі, момент купівлі квитків можна дуже легко провтикати. Не доїжджаючи до Пудето, автобус зупинився біля якогось будиночка (на фото не він), водій щось прокричав у салон іспанською і деякі з пасажирів почали неспішно виходити. Приблизно половина автобуса при цьому незворушно продовжувала сидіти, тому я спочатку подумав, що оголосили про можливість сходити в туалет. Як виявилося, в будиночку продавали вхідні квитки у парк. В принципі легко можна залишитися у автобусі і поїхати далі без квитка. В подальшому його наявність ніхто не перевіряв, але кажуть, що на таку перевірку рейнджерами цілком можна нарватися і отримати штраф.

Image for post
Image for post

40. Станція Пудето це невелика стоянка, кілька технічних будиночків та причал пасажирського катамарана, який ходить звідси на інший кінець озера Пеое (Lago Pehoe).

Image for post
Image for post

41. Перед посадкою на катамаран можна прогулятися до водоспаду Сальто Гранде, який гуркотить зовсім поряд зі станцією.

Image for post
Image for post

42. Ці гори мабуть одні з найкрасивіших, які я бачив.

Image for post
Image for post

43. І от ми вже чекаємо посадки на катамаран. Черга виглядала загрозливо, але всі бажаючі легко помістилися всередині. Приємно, що відправлення катамарану синхронізоване з прибуттям автобусів і якщо автобус раптом затримується, то катамаран на нього чекає. Квиток на катамаран коштує 23 тис. песо у одну сторону (приблизно 720 грн.) і купувати його треба вже на борту під час поїздки — без нього вас не випустять.

Image for post
Image for post

44. На протилежному кінці озера є невеликий готель та зона для встановлення наметів.

Image for post
Image for post

45. Всередині парку повно маршрутів різної складності, так що тут можна провести не один день та щоразу ходити новими місцями. Багато хто так і робить.

Image for post
Image for post

46. Це місце також вартує окремої розповіді і чи не найбільше викликає бажання повернутися ще раз.

Image for post
Image for post

47. Наступного дня сідаємо у орендовану машину та їдемо в сторону аргентинського кордону. До речі, оренда машини класом а-ля Рено Логан на три дні з можливістю перетинати кордон обійшлася у 250 тис. песо (приблизно 310 доларів).

Image for post
Image for post

48. Чилійсько-аргентинський пункт перетину Paso Río Don Guillermo виглядав трохи незвично — просто біля дороги стоїть одинока хатинка, де всі незалежно від напрямку руху стоять у одній черзі спочатку до віконця з прикордонником, а потім до митника. Машин було буквально кілька. Підходиш і кажеш — “я до Аргентини” — він бере паспорт і штампує. Потім кількакілометрова нейтральна смуга і на аргентинському боці ситуація повторюється — одна хатинка, одна черга для всіх напрямків. Головне не приїхати одночасно з рейсовим автобусом.
У черзі на аргентинському пункті зустрілася ще одна компанія українців — двоє чоловіків та троє дітей-хлопців. Спочатку зав’язалася розмова з трохи дивними жартами та питаннями, а потім один з них шепнув іншому “вони не по тому каналу, вони тут випадково” і обоє різко замовчали. Що це було, лишилося лише здогадуватися.
Так, до слова, виглядають перші кілометри дороги Аргентиною.

Image for post
Image for post

49. Природа після перетину кордону різко змінюється — замість лісистих гір починаються безкраї прерії, якими бігають табуни страусів нанду та пасуться всюдисущі гуанако.

Image for post
Image for post

50. Одне з найколоритніших місць дорогою до міста Ель Калафат — заправка на перетині двох трас у селі Есперанца. На фото ніби нічого надзвичайного, але вживу атмосфера така, ніби потрапив всередину якогось кіно. Заправки у цій місцевості трапляються раз на кілька годин, тому правило просте — “бачу заправку — заправляюся”. Бензин тут дешевший, ніж у Чилі — 90 американських центів проти 1,1 долара у Чилі, причому окрім аргентинських тут спокійно приймали і чилійські песо, і американські долари.

Image for post
Image for post

51. Зголодніли? До ваших послуг жовтий трейлер з хотдогами, бургерами та колонкою, з якої на всю округу рубають іспаномовні Дзідзьо та Ірина Федишин.

Image for post
Image for post

52.

Image for post
Image for post

53. Характерна риса аргентинських вантажівок та автобусів — централізована система підкачки коліс, яка може підтримувати необхідний тиск прямо під час руху. Це трохи натякає, що з якістю доріг є проблеми, хоча ми їх не помітили — за винятком кількох прикордонних кілометрів все було дуже пристойно.

Image for post
Image for post

54. Аргентинське місто Ель Калафат виявилося несподівано приємним та доглянутим. Порівняно із ним чилійський Пуерто-Наталес почав здаватися суворим портовим містом, куди моряки раз на півроку виходять побухати.

Image for post
Image for post

55. На березі озера ідилічно паслися коні.

Image for post
Image for post

56. Звісно, Ель Калафат цікавив нас не сам по собі, а як відправна точка до головних аргентинських природних красот цього регіону. Наприклад — національний парк Лос Гласіарес, де є відразу кілька великих льодовиків, найвідоміший з яких — Періто Морено.

Image for post
Image for post

57. Вхід до цього парку коштує 800 аргентинських песо (близько 330 грн). Між парковкою внизу та оглядовим майданчиком нагорі курсують шатл-буси, за які доплачувати вже не потрібно.

Image for post
Image for post

58. Льодовик Періто Морено це 30-кілометровий масив льоду, який безперервно з хрустом та потріскуванням сповзає з гір зі швидкістю 2 метри на добу. Висота над рівнем води — 70 метрів. Періодично лід перекриває протоку між двома озерами, вода починає його підмивати, формує здоровенну арку і врешті-решт вона ефектно розвалюється до наступного циклу.

Image for post
Image for post

59. Час від часу від льодовика відвалюються невеликі шматки розміром з автобус, але майже завжди — не там, куди ти у цей момент дивишся.

Image for post
Image for post

60. На схилах пагорба навпроти облаштували цілу мережу сходів та доріжок з перилами,

Image for post
Image for post

61. Тут є навіть ліфт, завдяки якому потрапити на оглядовий можна навіть у інвалідному візку.

Image for post
Image for post

62. Що, власне, і відбувається.

Image for post
Image for post

63. Подивитися на льодовик можна ще і з катамарана, квиток на який кошгтує 1000 аргентинських песо (420 грн.). Щоправда човни тримаються на безпечній відстані, тому вид з них не так вже й сильно відрізняється від того, що відкривається зі стаціонарного майданчика. Квиток на катамаран продається у касі поряд з причалом.

Image for post
Image for post

64.

Image for post
Image for post

65. Наступна аргентинська точка — містечко Ель Шальтен біля підніжжя найвідомішої гори аргентинської Патагонії — піку Фіцрой. Ця територія також входить до національного парку Лос Гласіарес і вхід туди (чи не вперше) виявився безвоштовним. На цьому фото, зробленому на заправці, Фіцрой було видно найкраще — потім він зовсім заховався у хмарах, чим підтвердив свою індіанську назву — Димна гора.

Image for post
Image for post

66. Люди зі знанням англійської зустрічалися у Аргентині значно частіше, ніж у Чилі. У цьому будиночку знаходиться інформаційний центр і його працівник детально розказав куди можна сходити і де що побачити.

Image for post
Image for post

67. Побачити можна було, наприклад, сам Ель Шальтен.

Image for post
Image for post

68. Верхівки гір у хмарах.

Image for post
Image for post

69. Озеро Віедма вдалині.

Image for post
Image for post

70. Та водоспад Чорілло дель Сальто.

Image for post
Image for post

71. Далі було повернення до Чилі, ночівля у Пунта-Аренасі та переліт до Сантьяго. Шкода, що не вистачило часу, щоби погуляти Пунта-Аренасом — це досить цікаве місто з цілими районами гарної старої архітектури, зате у аеропорту вдалося побачити канадський літак, який регулярно літає до Антарктиди.

Image for post
Image for post

72. У наш другий приїзд до Сантьяго ми поселилися у багатоповерхівці у самому центрі і це було далеко не найкраще місце для життя — тут надто душно та гамірно. Втім, Сантьяго був лише перевалочним пунктом, щоби подорожувати цікавими місцями довкола нього. А подивитися там є на що.

Image for post
Image for post

73. Наприклад — на гірський серпантин Los Caracoles у трьох годинах їзди від Сантьяго, неподалік від аргентинського кордону. Це міжнародна траса і тут безперервним потоком їдуть вантажні фури і рейсові автобуси. Саме із розрахунку на них смуги тут дуже широкі, що трохи знижує гостроту відчуттів від підйому.

Image for post
Image for post

74. Пейзажі на висоті 3200 справляють враження, хоча за живописністю до румунського Трансфегерешана ця дорога все ж, як на мене, не дотягує. До речі, проїзд до серпантину платний — прямо перед ним стоїть пункт пропуску, де з кожної легковушки беруть по 3300 чилійських песо (приблизно 100 грн).

Image for post
Image for post

75. Тут же нагорі є чималеньке озеро та гірськолижний курорт поряд з ним.

Image for post
Image for post

76. Як я вже казав, Чилі відоме на весь світ своїм виноробством, але до трохи ближчого знайомства із ним ми дозріли вже під сам кінець нашої подорожі. Більшість чилійського вина роблять у кількох долинах довкола Сантьяго, де для цього найбільш підходящий клімат. Найвідомішою з цих долин є Маіпо, але є й інші. Наприклад — долина Касабланка, яка знаходиться по дорозі з Сантьяго до узбережжя. На деякі винарні потрапити досить непросто — потрібно заздалегідь записуватися на платні екскурсії. У цьому плані винарня Верамонте виявилася значно демократичнішою — сюди можна було приїхати просто так дорогою до Вальпараісо. Щоправда, охоронець на в’їзді записав номер нашої машини і спитав звідки ми приїхали. Можливо для статистики. Вхід вільний.

Image for post
Image for post

77. Тут можна помилуватися виноградниками на фоні гір.

Image for post
Image for post

78. Крізь скло подивитися на виробничий цех.

Image for post
Image for post

79. Купити вино у фірмовому магазині.

Image for post
Image for post

80. І відразу ж його випити, тобто продегустувати. (Головне не робити цього, якщо ви за кермом)

Image for post
Image for post

81.

Image for post
Image for post

82. Їдемо далі. Так виглядає траса з Сантьяго до Вальпараісо. На ній є кілька платних ділянок, які ми для різноманітності та зі спортивного інтересу об’їжджали серпантинами.

Image for post
Image for post

83. Серпантини і загалом сільські дороги засмутили неймовірною засраністю узбіч.

Image for post
Image for post

84. Їдеш гірським серпантином, довкола прекрасні пейзажі, у долинах дозріває виноград, а вздовж дороги постійно зустрійчаються стихійні сміттєзвалища, на яких можна побачити все, що завгодно — від макулатури до старих матрасів та телевізорів з холодильниками.

Image for post
Image for post

85. А це вже Вальпараісо — друге за населенням та найстаріше чилійське місто, її найголовніший порт з центром, що входить до списку спадщини ЮНЕСКО та з найстарішими у світі діючими тролейбусами. Словом, причин приїхати сюди було чимало.

Image for post
Image for post

86. Але по факту місто виявилося неймовірно брудним та занедбаним, з купою покинутих магазинів та огидним гнилим смородом на кожному кроці.

Image for post
Image for post

87. Трохи в стороні від туристичних маршрутів місто виглядає вже ось так.

Image for post
Image for post

88. На додачу до цього виявилося, що у знаменитих історичних тролейбусів у неділю вихідний і вулицями їздять лише маршрутки. Ще раз — одна з головних туристичних атракцій міста, зображення якої друкують на магнітиках та футболках, не працює у неділю, коли масі людей найбільш зручно приїхати, щоби побачити її. Як на мене, це як мінімум дивно.

Image for post
Image for post

89. Набережна біля головного міського пляжу.

Image for post
Image for post

90. А це вже Вінья дель Мар — головний чилійський морський курорт просто біля Вальпараісо. Тут вже значно чистіше і більш по-богатому, але у вихідний день все настільки щільно запарковано, що шансів знаяти вільне місце практично немає.

Image for post
Image for post

91. Все узбережжя максимально щільно забудоване висотками з панорамним видом на Тихий океан.

Image for post
Image for post

92. Дивлячись на це фото, важко відігнати від себе думку — як вони не бояться будувати настільки близько до бурхливих океанічних хвиль?

Image for post
Image for post

93. Наостанок кинемо оком на панораму Сантьяго із пагорбу Сан-Крістобаль. В’їзд сюди платний — 3000 песо з машини у будні та 4000 вихідні (94/125 грн.)

Image for post
Image for post

94. І на цьому все — час вертатися додому. Незадовго до посадки на наш рейс у аеропорту Сантьяго з динаміків полилася мелодія Don’t cry for me Argentina. Пройшло два тижні, а по відчуттях — щонайменше місяць, стільки всього вдалося побачити та відчути.

Image for post
Image for post

Originally published at https://alex-shutyuk.livejournal.com.

Written by

Get the Medium app

A button that says 'Download on the App Store', and if clicked it will lead you to the iOS App store
A button that says 'Get it on, Google Play', and if clicked it will lead you to the Google Play store